До 120-річчя О.Довженка

ЧПЛП

Я належу людству як художник,  і йому я служу.
О.Довженко


Останній лист Довженка

Прозаїки, поети, патріоти!
Давно опазурились солов’ї,
одзьобились на нашій Україні.
А як не чути їх? Немає сил.
Столичний гамір заважкий мені.
І хочу вже на затишок, і, може,
на спокій хочеться на придеснянський,
і хочеться на мій селянський край.
Пустіть мене до себе. Поможіть
мені востаннє розтроюдить рану,
побачити Дніпро, води востаннє
у пригірщ із криниці зачерпнуть.
Нехай гризуть дніпрові гострі кручі
моє зболіле серце. Хай гудуть
чернігівські просмолені ліси.
Пустіть мене в просмолене дитинство.
Бо кожну ніч порипують бори,
і ладаном мені живиця пахне,
і дерева, як тіні предковічні,
мене до себе кличуть і зовуть.
Пустіть мене у молодість мою.
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,
хоч крихіткою ока ухопить
прогірклу землю. Звіхолили сни
мій день, і ніч мою, й життя прожите.
Пустіть мене до мене. Поможіть
ввібрать в голодні очі край полинний
і заховать на смерть. Пустіть мене –
прозаїки, поети, патріоти.

 В.Стус

Довженко. Про себе, про життя, про кіно

Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність – це великий крок назад і вниз. В майбутньому люди прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. I тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.
Борись в ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся.
В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний.
Війну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренія або чума.
Всяка війна безнравственна в своїй внутрішній основі. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських вчинків – злочинство й глупота. Війна – дурна.
Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому.
Дитинство дивується. Молодість обурюється. Тільки літа дають нам мирну рівновагу i байдужість.
Дурень – не обов’язково Іванушка-дурачок. Дурень нині часом закінчує два факультети, займає високі посади, має ордени, партстаж. Він часом здається зовні ніби звичайною людиною.
Життя таке коротке. Поспішайте творити добро !
Жорстокість i всесвітня дурнота, одягтись в атавістичне пір’я, прославлене тисячоліттями книжної брехні i кровожадних дурощів, перетворюють мене в щось гірше, дурніше й страшніше за дикого звіра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних пошани тварин як собака, кінь чи корова.
З усіх пристрастей людських етична пристрасть – єдина достойна і справжня пристрасть.
Кіно вимагає величезної працелюбності і працелюбності не тільки на зйомці, а в усьому розумному процесі створення картини. Кіно – мистецтво «Одержимих».
Кладовище – це дзеркало людських взаємин.
Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії.
Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.
Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень.
Ми гребли з усіх сил під мудрим керівництвом нашого батька. Було нам жарко од труда і весело. Батько сидів з веслом на кормі – веселий і дужий. Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку.
Навчіть поважати, шанувати й любити людську особистість, виховайте у молодих повагу до старших, хоча б до батьків, і кладовища самі прикрасяться.
Найважче знати, що не треба знімати…
Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна.
Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
Національний епос – втілення історичної пам’яті народу.
О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.
Погубила нас нещаслива наша географія і невдала наша історія.
Продажні писательські пера освятили її в віршах і товстенних книгах. Малярі дурноголові споконвіку придумували для неї одяг, фарби, різьбярі ставлять на майданах пам’ятники не ганьби і глупства, а слави ватажкам і їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому і непристойності, возвеличується. Атавізм дикунський існує. І вчені дурні служать атавізму, як раби з мізерною фантазією і відсутністю достоїнства людського, – атомна бомба.
Прославитись ми можемо тільки смертю.
Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло. Не хочу носити в душі зла.
Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і потребує много харчу і напоїв.
Там, де виховують рятуватись, не перемагають.
У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко, вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало і, відірвавшись, не оглядаються.
Це – моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди.
Чому всі правителі так ненавидять всіх, хто проти війни принципово? Тому, що всі вони раби атавістичних інерцій. Попробуйте сказати голосно проти війни – і зразу суд за аморальність. Отже, війна моральна.
Щастя, щастя… Є речі набагато значніші, ніж щастя, набагато глибші і, якщо хочете знати, набагато достовірніші.
Я був багато хвалений і не раз осуджений за свої роботи і прийшов до висновку, що мірою поступу творчості життя повинно бути добро, а не зло.
Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу. Народ має багато підстав ненавидіти всіх нас за це.
Я не зовсім люблю свої картини. Часом я їх не люблю зовсім. Я їх жалію, як дітей незграбних і не досить вродливих, але моїх рідних. І мені здається до цього часу, що хороша, по-справжньому зроблена картина моя ще десь попереду.
Я помітив, що характерною рисою тупих людей, що займають іноді відповідальні посади, є уміння швидко приймати радикальні рішення з усякого питання.

Поділитися в соц. мережах

Share to Google Plus
Share to LiveJournal